Знаковою подією, без перебільшення загальноукраїнського значення варто назвати недавній візит делегації Хмельницької міської ради до міста Старобільська, що на Луганщині. Минулої п’ятниці, 23 січня, там на спільній сесії міської та районної рад було підписано угоду про партнерство нашого міста та цього райцентру, що нині знаходиться у прифронтовій зоні АТО. Очолював хмельницьку делегацію виконуючий обов’язки міського голови Костянтин Чернилевський, який в урочистій атмосфері сесії скріпив угоду про поріднення наших міст своїм підписом та печаткою.
Щодо атмосфери цього візиту, то зазначимо, що нашу делегацію там чекали з нетерпінням, а щирість й відкритість зустрічі була беззаперечною. До речі, участь у сесії взяли і голови сільських рад району, а в її ході відбувся дружній обмін думками про можливості співпраці між нашими містами, в якій буде враховано й інтереси Старобільського району, до речі, одного з найдревніших центрів Слобожанської України. Нині саме у Старобільськ та сусідній Сєвєродонецьк перемістилося немало обласних установ Луганської області, сюди, зокрема, було евакуйовано і Луганський національний університет ім. Т.Шевченка і недарма саме Старобільськ його жителі називають душею Луганщини, а адміністративно до нього долучено і ряд місцевих рад Новайдарівського та Слов’яносербського районів, адже нині райцентр живе за законами прифронтового міста, ознаки якого ви тут побачите повсюди.Власне те, що наша делегація їхала у прифронтову зону вже можна було зрозуміти з перших блокпостів по автотрасі на Харківщині, зокрема у райцентрі Купенськ, де, до речі, нині друкується місцева районка “Вісник Старобільщини”, в редакції якої розмістилася віднедавна військова комендатура. По під’їзді до райцентру Сватове на Луганщині, оглянувши побіжно блокпости перед і за містом, безпомилково можна було зрозуміти, що недалеко тривають бойові дії, а от відрізок дороги між цим райцентром та Старобільськом був для водіїв нашого буса, завантаженого та три чверті гуманітарною допомогою, мабуть найважчим. Взагалі ж дорогу між Харковом та Старобільськом, де ми зупинилися на декілька годин, виїхавши звідти десь о четвертій ночі ми подолали за п’ять годин, враховуючи зупинки на блокпостах, ДТП з військовим бензовозом. Наші нові друзі у Старобільську жартували з цього приводу, що нам дуже пощастило через те, що сніг прикрив усі ями на трасі, яка і без того була не ідеальною, а тут ще більше постраждала від військової техніки. Власне на півночі Луганщини цю трасу недарма називають дорогою життя і дуже хвилюються від можливої загрози прориву ворога на блокпостах №29 і 31, це південніше від них біля с. Оріховки на рубежі річки Сіверського Донця, що досі відіграє велику стримуючу роль сил російських окупантів та їх найманців. Не меншу оборонну і комунікаційну функцію виконує річка Айдар, що протікає через Старобільськ і є справжньою природною перлиною цього краю, давши назву й одному з найвідоміших добровольчих батальйонів у зоні АТО, який у найкритичніші часи, по суті, допоміг утримати Старобільськ від окупації сепаратистами. Приємно було побачити, як чітко нині у цих краях працюють наші військовики та нацгвардійці не лише на великих блокпостах, але й охороняючи мости через річку Красну, що трапилася нам по дорозі та той же Айдар. Нагадаємо, що і в Старобільську був свій “чорний” період, коли сепаратисти тут пробували провести так званий референдум по визнанню ЛНР і навіть 11 травня вивісили свій прапор над райдержадміністрацією, який провисів тут три дні. До честі місцевої громади та її керівників вони не піддалися на ці провокації і втримали тоді ситуацію в місті та районі в конституційному руслі…
По приїзді в місто нас зустрічав чи не найхаризматичніший політик Луганщини Ірина Веригіна, яка, нагадаємо, виконувала обов’язки голови Луганської облдержадміністрації та її колега, заступник голови райдержадміністрації Олександр Калінін. Вони обидва, як, зрештою, і тисячі переселенців із території підконтрольних російським окупантам, яких тільки у Старобільську за офіційними даними 12 тисяч, втратили у Луганську своє майно, Ірина Костянтинівна нині вже з новим головою ОДА Геннадієм Москалем ділить два перші місця у розстрільних списках “еленерівців”. Власне, саме їй та голові фракції ВО “Батьківщина” в нашій міськраді Валерію Лескову належала ініціатива поріднених наших міст, а вже Костянтин Чернилевський прийняв рішення надати цим зв’язкам, так би мовити, більш офіційного значення. Нині Ірина Веригіна є одним із засновників благодійного фонду “Майбутнє Луганщини”, через який наша делегація і передала допомогу від хмельничан старобільській громаді, переселенцям та нашим військовим. Власне, віднині з’явилася нова мотивація у тій допомозі зони АТО, яку здійснює наше місто, адже саме прифронтовий Старобільськ стане одним з її пріоритетів. Дуже хороше враження залишилося у всіх нас від знайомства та спілкування з головою тамтешньої райдержадміністрації Анатолієм Гаркавим, міськими головою Олександром Гончаровим, головою облради Миколою Кулачкою та іншими посадовцями, які нині направду живуть одними проблемами міста та району, що, зрештою, засвідчила і їх спільна сесія 23 січня, яка, до речі, відбувалася у знаковий для Старобільська день — 72-річчя його визволення від нацистських окупантів, який тоді у січні 1943 року став першим звільненим від ворога містом України і навіть на три дні виконував усі функції її столиці.Взагалі нині прифронтовий Старобільськ є справжнім містом історичних загадок і контрастів, в яких і криється ота його таємнича слобожанська душа. Назвати його суцільно російськомовним не доводиться, до речі, райгазета виходить добротною українською з невеличким вкрапленням російськомовних публікацій. Історія міста — це взагалі окрема тема, адже саме тут на краю Дикого Поля та Дону гартувалася і козацька вольниця, не дивно, що саме тут у 1708 році вибухнуло козацько-селянське повстання під проводом отамана Кіндрата Булавіна, якого підтримала і частина запорізьких козаків. Власне після нищівного розгрому повстання царськими карателями Петра І ці краї були спустошені і слобода Стара Біла, що входила до Острозького полку відродиться аж у 30-их роках ХVІІІ століття й відтоді нарощуватиме свою славу зернового центру регіону, й у 1797 році одержить статус міста Старобільськ, купці якої тримали крамниці не лише у містах царської Росії, але й, скажімо, у самому Лондоні.
Особливий пієтет старобільчани зберігають до Нестора Махна, який тоді уклав угоду про спільні дії з червоними проти Врангеля, перебував на лікуванні після поранення і за легендою нібито десь тут приховав свою казну. Нині про Махна нагадує його бронзова фігура на балконі одного з будинків у центрі. А ще тут існує своєрідний культ персонажів роману “12 стільців” І.Ільфа та Є.Петрова, які писали свій Старгород зі Старобільська, тож не дивно, що у центрі ви побачите бронзове зображення Кіси Вороб’янінова, який нагадує актора Філіпова, а трохи далі,у сквері біля приміщень університету, Остапа Бендера з хлопчиком, який просить у нього гроші. Взагалі ж у місті діє доволі добротний краєзнавчий музей, де працюють не байдужі до історії цього краю музейники, відвідини якого, як і районної бібліотеки також були в нашій програмі. До речі, усюди хмельницька делегація залишила свої традиційні сувеніри, а фонд бібліотеки поповнився кількома книгами Богдана Теленька та інших хмельницьких авторів разом з книгою спогадів отамана Якова Гальчевського “Проти червоних окупантів” та “Донецька мафія. Перезавантаження” Бориса Пенчука та Сергія Пантюка.
Щоправда, першими після сесії будуть відвідини хмельницькою делегацією Хреста скорботи за жертвами Голодомору 1932-1933 рр. на місцевому цвинтарі, далі вже вшанували пам’ять 28 неідентифікованих могил бійців-героїв 80-ї аеромобільної бригади та батальйону “Айдар”, які торік 5 вересня потрапили у ворожу засідку між селищем Металіст та містом Щастя, поклавши до їх спільного меморіального хреста вінок від хмельницької громади. Неподалік від цих святих захоронень розміщено поховання польських офіцерів, які утримувалися в 1939-1940 роках у концтаборі, що розміщувався у жіночому Святотроїцькому монастирі. Тут поховано декілька десятків тих військовополонених, які померли безпосередньо у концтаборі, а весь його контингент в’язнів з понад чотирьох тисяч старшин і офіцерів було розстріляно під Харковом. Власне, вочевидь через цей факт у своїй історії зі Старобільськом поріднився і польський Люблін. Монастир нині відроджено, хоча не всі його збережені храми дістали первозданний вигляд. На його території похований у 2003 році і духовник монастиря, ієромонах Кирило, який залишив пророцтво про нинішню війну та твердження про те, що сам Старобільськ і монастир вона не зачепить. Ці слова старця Кирила нині у місті набули значення духовного оберега і їх ви почуєте від багатьох, що і не дивно, адже атмосфера тривоги за своє майбутнє тут присутня чи не на кожному кроці, хоча заразом не може не захоплювати і мужність старобільців, які навчилися жити, незважаючи на свій прифронтовий статус. Щоправда, важко судити чи додають їм впевненості у завтрашньому дні відвідини свого центрального Свято-Миколаївського кафедрального Собору, бо після нашої розмови з його настоятелем, благочинним району отцем Володимиром такого оптимізму поменшало. Цей, до речі україномовний священик пробував і нас переконувати, що у крові на Донбасі винна Америка, а “Турчинов — агент ЦРУ”, що в Україні йде наступ на “канонічне православіє” та в інших постулатах кремлівської пропаганди та Московської патріархії, хоч і щиро нас благословив у дорогу додому.Власне, подібна двозначність у світогляді багатьох людей на Сході і є чи не найбільшою проблемою української держави. І йшлося це, як справедливо наголошував у своєму виступі перед депутатами Костянтин Чернилевський, через те, що між нашими краями за роки незалежності не було відвертого діалогу, не було безпосереднього спілкування людей різних соціальних верств. Про ці проблеми ми ж говорили і в офіційній, і не офіційній обстановці. Та основне те, що в усіх нас і наших нових друзів зі Старобільська, зокрема, з’явилося відчуття того, що ми стали зрозумілішими одне одному, і основне — потрібнішими, бо віднині вже точно дорога життя Старобільська проходитиме і через наш Хмельницький.
.jpg)
За інформацією газети Хмельницької міської ради «Проскурів».
