Юрію Гудименку притаманна риса, яку навряд чи назвеш зручною. Він не уникає називати речі своїми іменами. До повномасштабної війни – популярний блогер, журналіст і громадський діяч. Нині – молодший сержант ЗСУ у відставці, який пройшов важкі бої за звільнення Харківщини, адаптувався до наслідків серйозного поранення і спрямував зусилля на захист і підтримку ветеранів.
Що насправді потрібно військовим для повернення у цивільне життя, чому героїзм не може бути вирішенням усіх проблем і які підказки дає нам історія – читайте розмову з ветераном і співзасновником ГО «Українське об’єднання «Мрія».
Країна ветеранів – так говорять про Україну вже тепер. На вашу думку, це майбутня слабкість держави чи потенціал, яким лише треба правильно скористатися?
Залежить від того, наскільки далекоглядною в цьому питанні буде держава. Імітувати діяльність тут не вийде, за декілька років може бути надто пізно.
Ставлення до ветеранів України – зараз це трохи цинічно прозвучить – має бути таке ж, як до рідкісного та цінного природного ресурсу. Якщо ти розумієш його потенціал, тоді він може стати основою для розбудови країни. Боїшся, не цінуєш – він перетворюється на тягар.
Як приклад, можемо згадати про Норвегію. Власні природні ресурси норвежці конвертували у спеціальний фонд, з якого розвивали інфраструктуру та створювали комфортні умови життя. І ті ж африканські країни, чиї корисні копалини за цінністю та обсягом – величезні. Але через повальну корупцію вони залишаються сировинним додатком для світу, і абсолютна більшість їхніх громадяни живуть за межею бідності. Тобто все залежить не від наявності ресурсу, а від здатності правильно ним скористатися.
Перетворити людський ресурс на капітал – ось завдання?
Саме так. Якщо держава буде ставитися легковажно до ветеранської політики, на неї чекають серйозні проблеми. Ми досі не позбулися огидного радянського спадку, коли з ветеранів робили щось на кшталт декорації, яку раз на рік, 9 травня, показують, а потім забувають. Особливо це стосувалося ветеранів із ознаками інвалідності.
Дотепер нам бракує цілісної концепції ветеранської політики, яка би охоплювала всі сфери життя: від медицини та реабілітації, соціальної та кадрової підтримки до освіти, де ветерани могли би бути корисними наставниками для дітей на ранніх етапах базової військової підготовки.
Команда Українського об’єднання «Мрія» спільно з Мінветеранів працює над створенням документа, який визначатиме долю держави. Адже коли ми говоримо про ветеранів та їхні родини, ми розуміємо, що йдеться про мільйони людей. В умовах демографічної кризи – дуже великий відсоток населення країни.
Потреби ветеранів – про що вони? Якою має бути ветеранська політика в державі, щоб зберегти принцип людиноцентричності, а не декларування?
Перша потреба ветеранів, на мій погляд, дуже проста – ніколи більше не повертатися на війну і зробити все можливе, щоб їхні діти також не були змушені воювати. Як би парадоксально це не звучало, багато захисників ностальгують за своїми бойовими побратимами. Але ніхто з них не хоче, щоб це стосувалося їхнього сина чи доньки — абсолютно ніхто. Ризикувати своїм життям — це особиста відповідальність, але коли мова йде про власну дитину, ніхто не хоче такого ризику.
Що ж до більш прозаїчних потреб, то для багатьох ветеранів це, в першу чергу, медицина, включно з психологічною допомогою. На жаль, у нас з цією системою все дуже погано. Багато психологів, особливо в соцмережах, називають себе фахівцями, хоча вони не мають жодної компетенції навіть для розмови з цивільними людьми, не кажучи вже про ветеранів. Коли через відсутність спільного досвіду люди говорять різними мовами, така терапія не принесе користі.
Реабілітаційні центри — вони дуже потрібні. Але якщо ми говоримо про ветеранів, наприклад, без кінцівок, ми маємо розуміти, що реабілітація може тривати рік, десять або навіть все життя. Є поранення, що можуть регресувати. Це означає, що реабілітаційні центри мають бути якомога ближче до людей, особливо тих, хто проживає у сільській місцевості.
І це лише верхівка айсберга. Ми не говорили про освіту, ветеранський бізнес, повернення ветеранів до цивільного життя. Це комплексні питання, без вирішення яких буде сипатися вся стратегія. Держава має докорінно змінюватися заради тих, хто став на її захист. Ще раз підкреслю: не ремонтувати стару систему, а будувати нову.
Чи варто очікувати, що ветеранські ініціативи будуть впливати на формування державної політики в цілому?
Зараз багато ветеранів – це люди, які демобілізувались через важкі поранення. Вони намагаються вирішити свої особисті проблеми, адже їхнє життя докорінно змінилося, і не на краще. Кажу це з власного досвіду.
Коли активна фаза війни закінчиться, відбудеться масова демобілізація. Тому дуже важливо вже зараз підготувати систему до їх повернення та інтеграції в ритм цивільного суспільства. Якщо цього не зробити, цілком очікувано, що країна може отримати в майбутньому і кризи, і невдоволення, і сплеск злочинності.
Але якщо ветерани після повернення відчуватимуть повагу з боку держави і можливість зосередитися на тому, щоби жити, а не виживати, вони можуть стати фундаментом. Люди з досвідом, умінням приймати рішення і діяти в кризових ситуаціях, вони обов’язково підсилюватимуть будь-яку сферу діяльності країни: в бізнесі, політиці, громадській роботі. Тому наше завдання – зробити так, щоб держава була готова до викликів і змогла ефективно впоратися з ними.
«Українське об’єднання «Мрія» – громадська організація, яку ви очолюєте. Хто ці люди у вашій команді та над чим працюєте?
Одне з головних завдань «Мрії» – розробити та сприяти впровадженню реформи гідної соціальної політики для захисників. Цього неможливо досягти без залучення громадянського суспільства. В команді волонтери і ветерани, які працюють у різних сферах, але з однією метою – рухати позитивні зміни та підтримувати тих, кому війна принесла найбільше горя.
У нас є благодійний фонд «Мрія», який вже 2 роки піклується про родини загиблих, полонених і зниклих безвісти воїнів. Є програми оздоровлення та освітньої підтримки для дітей, допомагаємо військовим частинам і шпиталям.
Ми прагнемо, щоби ветерани стали конструктивною і корисною частиною суспільства. Один із пріоритетів зараз — монетизація пільг. Протягом десятиліть держава чого тільки не обіцяла захисникам: від безкоштовного проїзду в громадському транспорті до земельних ділянок і квартир. Але ця писана щедрість не має нічого спільного з реальністю.
Чимало обіцянок не могли бути виконані в принципі. Тож не дивно, що серед тих, хто ризикує життям за країну, накопичилось відчуття несправедливості. Ми хочемо зробити так, щоб кожен захисник і захисниця могли отримати те, на що заслуговують. Наша ініціативна група вже подала до Мінвету пропозиції, як знайти адекватний підхід до реалізації ветеранської політики в частині пільг.
Ветерани зможуть обирати, від яких пільг відмовитися в обмін на грошову компенсацію. Це означатиме більше можливостей для планування свого життя. Наприклад, мешканець села не зацікавлений користуватися безкоштовним проїздом у метро, натомість потребує коштів для покращення житлових умов. А містянину більш важливо відкрити власний бізнес, ніж отримати земельну ділянку далеко від цивілізації.
Моя логіка полягає в тому, щоб розрахувати математичну модель цих виплат разом з групою аналітиків, в тому числі державних. Виплати розтягуються на роки, щоб зменшити навантаження на державний бюджет. Але водночас вони не безкінечні та не повинні перекреслити мотивацію людини до соціалізації та пошуку роботи.
Робити прогнози – завжди невдячна справа. На ваш погляд, що чекає на Україну після завершення активної фази війни?
Зараз про поствоєнний курс говорять дуже багато. Я не бачу сенсу в цих розмовах, оскільки вони розслабляють. Люди, в тому числі у владних коридорах, втомилися від війни, від питання озброєнь і постійної загрози. Вони хочуть перебувати в ілюзорному світі. Звісно, всі війни рано чи пізно закінчуються, але деякі з них тривають дуже довго. Наша війна триває вже більше 10 років, і це далеко не рекорд.
Як історик я розумію, що перемога чи поразка країни можуть по-різному сприйматися всередині суспільства. Наприклад, під час Зимової війни між Фінляндією та СРСР наприкінці 30-х років Фінляндія фактично перемогла, зберігши свою незалежність. Проте тоді фіни вважали себе переможеними і за кілька років вступили в нову війну разом з третіми союзниками.
Якщо ми підпишемо мир, який суспільство буде вважати поразкою, це призведе до величезних внутрішніх проблем. Звичайно, ті, хто перебувають під обстрілами, хочуть, щоби війна закінчилася, але також хочуть перемоги, відвоювання своїх земель і помсти. Це частина психології, і думки військових можуть змінюватися залежно від ситуації. Те ж саме стосується цивільних.
Постійні розмови про перемовини і можливе закінчення війни не допомагають. Нам потрібно максимізувати нашу обороноздатність, збудувати окопи, бліндажі, підготуватися до тривалої боротьби.
Взагалі ми повинні усвідомити важливу базову річ. Слово «захист» для нашого майбутнього буде головним. Ми повинні забезпечити всеосяжний захист країни від зовнішнього ворога, який нікуди не зникне. Захист громадянина і його прав, причому цього разу не тільки на папері. В тому числі захист тих, хто боронить нашу країну. Бо після війни вони цього потребуватимуть.
Росія залишатиметься нашим сусідом і завжди становитиме загрозу. Як захищатися в таких умовах?
Ми знову повертаємось до питання обороноздатності країни. Чим більше в нас сучасної зброї, чим краще підготовлена армія, тим менше шансів, що хтось зважиться напасти на країну, а наші діти будуть втягнуті у війну.
Тому завдання держави №1 – безпека і захист. Як цього можна досягнути? Є дві опції, що доповнюють одна одну. Україна повинна стати членом НАТО, це ключова і єдина гарантія. Держава і політики мають зробити все для вступу в Альянс. Це пріоритет пріоритетів.
Друга опція – власна готовність. Союзники не вирішать за нас наші проблеми. Ми повинні робити ставку на сучасне озброєння, створювати потужні підприємства оборонного комплексу, залучати нові військові технології та модернізувати армію. На найближчі 10-15 років озброєння країни буде головним завданням.
Мене навчили, що проблему потрібно вирішувати, випробовуючи всі можливі шляхи. Ми повинні запитати себе: чи зробили ми все, що могли? Я впевнений, що українці не досягли в цьому питанні максимуму. Ми можемо бути ефективнішими, залучати більше внутрішніх ресурсів, активніше проводити реформи, щоб збільшити бюджет і витрачати його більш раціонально. Ми не можемо дозволити собі психологічне розслаблення, сподіваючись тільки на підтримку партнерів. Потрібно працювати безперервно і без ілюзій.
Звідки країні брати кошти? Чи збільшення податкового тиску, чим зараз займається влада, вирішить проблему?
Людство знає тільки один рецепт пожвавлення економіки – це свобода! Дайте людям вудку і вони самі почнуть ловити рибу. Дайте більше свободи підприємцю, припиніть державний рекет, державне втручання там, де воно неефективне. Нам доведеться будувати «малу державу» – це стосується кількості державних установ і чиновників на утриманні бюджету. Скорочення державного втручання сприятиме збільшенню приватних ініціатив і відповідних надходжень. З іншого боку, менше держави в економіці – менше корупції.
Нинішня ситуація з підвищенням податків нагадує пацієнта, який роками ігнорував своє здоров’я, а тепер, коли його привезли в лікарню, медики вимушені вжити екстрених заходів. Ми закривали очі на економічні проблеми, а у пікові моменти вирішували їх несистемно, як правило, клеїли пластирі. Тепер ми маємо касовий розрив у розмірі понад 500 млрд і нестачу грошей, що вимагає підвищення податків. Однак податковий тиск на бізнес не вирішить проблему, а лише загострить її, якщо не знайти системні рішення.
Коли спецпредставники США вказують на «сірі» ринки і багаторічні втрати мільярдів, важливо запитати себе: що ми зробили для подолання цих проблем? Посилили контроль за контрабандою? Оптимізували видатки? Пустили на приватизацію збиткові держпідприємства? Забезпечили належну роботу митниці? Якщо ми не вирішимо ці питання, а влада продовжить витискати гроші лише з тих, хто їх і так справно платить, то тільки продовжимо рити собі кризову яму.
Жертовність – одна з найвищих форм патріотизму. Але мені б не хотілося жити в країні, де героїзм є повсякденною необхідністю. Згадайте перші дні вторгнення, коли все трималося на силі людей, а не завдяки готовності держави. Героїзм не може бути єдиним засобом вирішення проблем. Країна повинна функціонувати так, щоб забезпечувати системну і виважену роботу відповідних інститутів.
Ми говорили про завдання для країни. А які орієнтири ставите для себе?
Після поранення я випав з активного життя на понад рік, хоча мої травми не були критичними в порівнянні з багатьма іншими захисниками. Я не втратив зір і не втратив кінцівок, хоча життя без правої руки стало для мене складнішим.
Щоб відволіктися під час реабілітації, укладав збірку своїх дописів за останнє десятиріччя, допомагав з організацією благодійних зборів. Зараз спільно з командою рухаємо важливі напрацювання ветеранської політики. Що завжди було для мене неприйнятним – залишатися пасивним спостерігачем у своїй країні.
Сьогоднішня кризова ситуація повинна стати для нас уроком. Можна сісти, склавши руки, і плакати, як нам тяжко. А можна розпочати повне перезавантаження, щоб наблизити зміни, про які ми мріємо. Кожна криза дає можливості, головне – скористатися ними.
Олена Яроцька
